Мої улюблені вірші Ліни Костенко

***

Відмикаю світанок скрипичним ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день —

як нотну сторінку вічності.

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої долі?

Усміхається правда очима легенд

і свобода — очима неволі.

Любов неповторна —

моя валторна.

Шляхи прощальні —

перша скрипка печалі.

А в сірі будні

буду бити, як в бубни.

Дуже мені легко. Дуже мені трудно.

Еволюція гусячих пер.

Філософій забрьоханий німб.

Слово —прізвище думки тепер,

а частіше — її псевдонім.

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ, велелюдний.

Ви поезія, вірші?

Чи тільки слова?

У майбутнього слух абсолютний

***

«І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра — ви.»

***

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідлими вустами

хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава — це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе.

***

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.